Понеділок, 26.08.2019, 11:26 | Вітаю Вас Гість | Реєстрація | Вхід
















Історія школи

Історія школи


Школа, що знаходилась в центрі с. Миколаївка Лозівського району Харківської області називалась Миколаївська неповна середня школа.

Історія створення цієї школи тісно переплітається з історією села, в якому вона збудована. А село в ті далекі дореволюційні роки було великим: нараховувало було 500 дворів. На березі невеликого ставка знаходився поміщицький маєток, з садом, альтанками, великим погребом. Сам пан Потоцький (а саме йому тоді належало село) жив у Єкатеринославі (нині Дніпропетровськ), а маєтком керував управляючий А.Г.Варшавський. на пагорбі, за селом знаходилась стара кузня, куди вдень збігались селянські діти вчитись грамоті, а ввечері відкривався лікбез – вчилась грамоті молодь та дехто з селян.

На селах стали відкривати школи. По рішенню земства, на місці старої кузні, було збудовано в 1912 році земську початкову школу (до 4 класів). Вона мала 3 класні кімнати, коридор, учительську та 2 кімнати, де жили вчителі.

В класах навчалось до 35 чоловік. Паперу майже не було. Писали крейдою на дощечках, потім стирали і, таким чином, можна було працювати.

Першими вчителями були вчителі, надіслані в село з Росії, - Дятко Карпо Семенович і його дружина Дятко Катерина Семенівна. На пустирі навколо школи вирішили посадити сад. Земство закупило саджанці фруктових дерев, кущів смородини, аґрусу, троянди.

Садили сад діти, віком від 7 до 12 років, їх батьки і вчителі. Носили воду зі ставка, що знаходився за 300 метрів від школи. Революційні події 1917 року внесли зміни і в житті селян Потощини (так називалось тоді село). З перших днів встановлення Радянської влади на Україні почалось масове відкриття шкіл, курсів для дорослих, дитсадків.

На VІІІ Всеросійській конференції РКП(б) була прийнята резолюція, де говорилось: «… ввиду того що українська культура (мова, школа і т.д.) на протязі віків подавлялись царизмом і експлуататорськими класами Росії, ЦК РКП всіма засобами сприятиме вільному розвитку української мови».

В 1930 році до старого приміщення земської школи добудували ще 2 класні кімнати і коридор. В школі в 2 зміни навчалось 560 учнів. Карпо Семенович помер. Він був з тієї когорти російської інтелігенції, яка слідуючи порадам Леніна, повністю всі сили віддавала своєї роботи. Помер Карпо Семенович за вчительським столом на уроці. Уже пояснив новий матеріал, задав домашнє завдання та й сів, схиливши голову. Діти, почувши дзвінок, чекали закінчення уроку, та вчитель уже не сказав їм ні слова.

В школу приїхали працювати нові вчителі: Лев Львович та Серафіма Миколаївна Знаменські і брат Льва Львовича – Микола Львович.

Навколо школи буяв сад, цвіли троянди. Догляд здійснювали лише учні. Кожен мав своє дерево, яке сумлінно і старанно обробляв.

У цей період були здійснені важливі заходи в справі перебудови школи на основі вчення В.І.Леніна про народну освіту, політики комуністичної партії в галузі культурної революції. Було ліквідовано стару систему освіти, утворено єдину трудову школу, проголошено загальне безплатне навчання рідною мовою учнів. Усі навчальні заклади передано у відання Народного комісаріату освіти. Докорінно змінився зміст навчання і виховання, навчально-виховна робота школи стала будуватись на принципах комуністичної партійності та науковості. Йшла боротьба за здійснення загального початкового навчання.

В школі діти одержали підручники. Але не на всіх, давали їх на окремі ланки по 1. і ввечері учити уроки діти збігались всі до однієї хати (по черзі до кожного).

В школі створюється піонерська організація, а в селі – комсомольська та утворюється колгосп «Червоне село».

За спогадами колишньої вчительки нашої школи Ходушко Г.М.: «в першому класі (1930 р.) нас вчила молода вчителька – комсомолка Антоніна Миколаївна Антонова. Дуже любили її діти. Вона і нині живе в м. Лозова. Їй 82 роки.

В цьому ж році в школу, на зміну Знаменським, приїжджає працювати сім`я Чорних: директором – Максим Петрович, а його дружина Поліна Павлівна – вчителькою.

Голодомор, що розігрався в той час на всій Україні, не дуже зачепив наше село.

Чи може дякуючи садові, чи тому що по ярах росло багато лободи, з якої пекли коржики, а в степах водилось багато ховрахів – теж поживне м'ясо – страшних смертей в селі не зафіксувала пам'ять старожилів.

Народні освітяни працювали над створенням нових програм, стабільних підручників, методів навчання. Як згадують, один час дуже зайнялись перейманням досвіду у американців: навчали за бригадним методом. Один за всіх відповідав. Добре відповів – всім дуже добре, гірше – добре, ще гірше – задовільно. Були тоді такі оцінки. Уже тоді на уроках часто проводились політ бої, ввели основи господарського виробництва. Навчання зводилось до міцного заучування окремих правил, формул, висловлювань.

В кінці чвертей визначали кращих учнів. Від Постишева одержували посилки з дарунками. Вся школа збиралась в актовій залі, посилки відкривали і вручали нагороди кращим.

В 1935 році школа перейшла на класно-урочну систему, оцінювання знань стали вести по 5 – ти бальній системі.

В класах було по 35-40 учнів. Навчання велося в дві зміни. Парт не вистачало. Сиділи на лавках по 7-8 чоловік біля одного столу. Максим Петрович був людиною строгою і справедливою. На його уроках завжди були порядок і дисципліна. Із згадок учнів того часу: «Ми заходили до класу тихо. В класі не шуміли, сиділи так тихо, що можна було чути, як пролетить муха. Сиділи і чекали вчителя».

Жили вчителі в кімнатах при школі.

Згадують, що в село було привезено патронованих дітей, тих, що залишились без батьків. Таких дітей розселили по сім’ях, де було 1-2 своїх дітей, а навчались разом в одній школі. Дитячого садка не було. Але жінки зносили по черзі малят до однієї хати, де з ними залишалась одна з колгоспниць.

Книги діти носили в полотняних сумках. Про обіди в школі і мови не було. Часто приходилось брати з собою лише мерзлого буряка. Та жадоба до знань гнала дітвору до школи, по знання. Так, при світлі керосинової лампи, біля пічних груб, здійснювалась на Україні культурна революція.

Почалась Велика Вітчизняна війна. Німецькі війська все далі і далі просувались в глиб нашої країни. Займали і грабували наші міста і села, вбивали людей, молодь забирали в полон, відправляли в Німеччину на роботу. Прийшли фашисти і в Потощину. В селі чоловіків не було, всі пішли на фронт. Школу закрили. В її приміщенні німці влаштували стайню. Сад, який на той час уже добре виріс і зміцнів, майже повністю вирубали. Знищили фашисти алеї аґрусу й смородини, спопелили троянди. В дорослих і дітей боліли від жалю серця, коли фашисти рубали сад. Але люди були безсилі. Вони жаліли сад, проклинали фашистів і Гітлера.

При німцях була організована німецька початкова школа, в приміщенні лікарні. Вчила дітей українка – вчителька Котенко Галина Іванівна. В школі вивчали лише букви, виховання не здійснювалось. В класі над дошкою висів портрет Гітлера, а біля дверей стояв поліцай з дубинкою. Він «допомагав» учительці налагоджувати дисципліну в класі. В маленьких дитячих серцях жила ненависть до вчительки і поліцая. Все більше дітей не приходило до школи. А потім її зовсім закрили. Як згадують старожили, і тепер жива та вчителька. Правда тепер на заслуженому відпочинку.

А приміщення школи стало справжнім плацдармом боїв. Воно вигідно стояло на бугрі, звідси, а особливо з горища, добре видно було на всі боки. В селі розгорілася трагедія. Знаходиться воно між Лозовою та Павлоградом. Німцям необхідно було взяти Лозову з її важливим залізничним вузлом. А радянське командування, розуміючи важливість Лозової. Намагалось її врятувати.

В село було послано батальйон особливого призначення під керівництвом майора Кучерявого комісара Мальштейна.

Німці наступали на село з боку балки. А радянські бійці закріпилися в школі: на горищі і в класах, вікна яких звернені до балки. Кулемет не замовкав. Кулеметник Панфілій Миколайович Суботін з вікон кабінету російської мови вбив понад 100 німців. І до цього часу хлоп’яки розкопують під вікнами відстріляні гільзи. Командир 270 с.д. З.Ю.Кутлін послав дивізійну розвідку. Він не вірив, що горстка бійців зможе так довго стримувати оборону школи. Три розвідники доповзли до школи, однак допомогти нашим бійцям не змогли. Закінчились патрони, і німці увірвались до школи. П’ятеро бійців залишилось в живих. Розповідають очевидці, що разом з німецькими офіцерами до школи зайшла молода дівчина-українка з нашого ж села. Вона плювала в обличчя радянським солдатам, обзивала їх «красною сволоччю». Один не витримав, плюнув у відповідь і зараз же отримав кулю в лоб. Це був Суботін. Полонених погнали в Кочережки в сторону Павлограда, деяким з них вдалося втекти.

Один з них – командир кулеметників Григорій Михайлович Івченко, залишився живим і після війни приїздив у село. Хвилюючою була зустріч ветерана з землею, де полягли його товариші.

В вересні 1943 року село було звільнено від німецько-фашистських загарбників. Радянські війська погнали гітлерівців далі на захід, а в школі відновились заняття.

Загинув на фронті Максим Петрович Чорний, десь в водах Балтики втонуло тіло його сина, відважного моряка Миколи Максимовича Чорного. Школа тепер стала семирічною. Після закінчення 7 класів учнів посилали вчитися в ФЗУ, на робфаки, на ускорені курси підготовки вчителів. Серед вчителів школи згадують Коваленка Антона Івановича, Погорілова Миколу Васильовича, Білякова Івана Юрійовича (живий і нині м. Красно град вул.. Ленінградська 47). Іван Юрійович, зокрема, вів гурток фотолюбителів. На той час це була справа нова. Тому його відвідували з охотою і дорослі, і малі.

В актовому залі школи встановили кінопроектор. І ввечері молодь села приходила сюди дивитися фільми. Таким чином школа стала основним осередком культури на селі. В 1960 році село було перейменовано на Миколаївку.

Після війни кількість учнів зменшилась. В ній навчалось уже до 360 учнів. В 1961 році директором стала Турчан (Ходушко) Галина Миколаївна. Поперед неї керували школою Погорілов Микола Васильович, Литвин Олексій Дмитрович, Пасічник Іван Михайлович. В школі постало питання про кабінетну систему. Класних кімнат не вистачало. А політика КПРС в ці роки велась так, що молодь кидала село і виїздила жити і працювати в міста.

Кількість сіл зменшувалась. Малі «неперспективні» села зникали зовсім. Так і в селах, що прилягають до Миколаївки, початкові школи, що там існували, були закриті. В Миколаївці школа збереглась. Однак класи стали малочисленими: 10-15 чоловік у кожному. А приміщення добре зістарілось. В 1977 році було зроблено капітальний ремонт: великі класи розділили на 2, зняли всю покрівлю і замінили новою, викинули груби і поставили водяне опалення, добудували нову і гарну їдальню для дітей. В школу приїхали працювати: Трохимець Поліна Федорівна, Курячий Степан Аросипович, Демиденко Ольга Іванівна, Петровчук Марія Миколаївна. Дерев’яні парти було замінено більш компактними – металевими. Пусті колись класні кімнати з самою лише дошкою перетворились на оснащені необхідними матеріалами для уроків класами-кабінетами. Однак в цей час проходить відрив школи від самого села і особливо від колгоспу. Школа, яка до цього була на балансі сільської ради, була переведена на баланс Лозівського райво. В 1970 році була прийнята Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР про перехід до обов’язкової середньої освіти. В приміщенні школи цього зробити неможна було. Організували заочні 9,10,11 класи. Однак це не був вихід з даного положення. Хлопці після закінчення 8 класів шукали інші школи, щоб продовжити навчання і здобути середню освіту.

Сьогодні школа – зовсім не та що була в 1912 році. Єдине, що збереглось з давнини: святкувати день утворення піонерської організації, особливо в лісі з піонерською кашею. Однак сьогодні і ця традиція стоїть під загрозою, бо такої організації уже не існує. В школі сім класних кімнат (невеликих (6 м х 5 м). 3 кімнати - для початкових класів, останні - для старших. Є кабінети: російської мови, української мови, хімії і біології, математики, є майстерня з столярними та слюсарними станками, є спортивний зал, столова, шкільна бібліотека, учительська, свій історико-краєзнавчий музей.

Матеріальна база кабінетів сьогодні вимогам не відповідає, класних кімнат не вистачає. Школа не повністю забезпечена вчителями-предметниками. В школі працює директором з 1977 року Шталь Марія Миколаївна. Під її керівництвом школа вийшла на одне із перших місць (по навчально-виховній роботі) серед восьмирічних шкіл району.

В школі навчається 70 учнів. Працює 13 вчителів. Є піонерська і комсомольська організації. Діти всі безкоштовно забезпечені підручниками, 1 раз в день одержують в колгоспній їдальні обід (10 копійок). Є спортивний майданчик. Саду шкільного, нажаль, вже давно немає. Працюють в школі гуртки: історико-краєзнавчий, музичний, літературний, спортивний, співочий.

За час існування школа зробила 71 випуск. Однак не збереглось архівних даних, щоб порахувати кількість випускників. Після школи діти ідуть навчатися в професійно-технічні училища та технікуми. Найчастіше в Панютинське ПТУ №56, що готує трактористів і поварів, в Красноградський сільськогосподарський технікум, що готує механіків, електриків, бухгалтерів ї Красноградське педагогічне училище, що готує вчителів і вихователів. Частина студентів є колгоспними стипендіатами. В школі працює 3 вчителя, що закінчили його: Чача С.В., Іванченко А.М., Гуменник В.І.

Серед її випускників: шофери, трактористи, інженери, медики, вчителі, художники. В місті Тольятті на автозаводі працює парторгом Г.Блінов, художником став Віктор Плотніков.



Сьогоднішній виховний процес не можливий без сумісної дії школи, сім'ї, громадськості. Наша школа всю свою роботу спрямовує в цьому напрямку.

Життя чітко поставило завдання: центральне село кожного колгоспу повинно мати середню школу. Нинішнє 70-літнє приміщення школи не дозволяє цього зробити. Учні школи звернулись до голови облвиконкому Харківської області Масельського побудувати в селі нову школу. Відповідь прийшла: школа необхідна. І сьогодні вона вже почала будуватись.

В 1991 році школа стала середньою. Разом з незалежністю своєї Батьківщини. Але незалежність принесла не тільки це. Було прийнято рішення будувати нове приміщення школи. Школа будувалась тяжко. Оскільки в України з’явились нові суспільні відносини. І все ж 1 вересня 1993 року двоповерхова будівля – білий дім, наповнились дитячим гомоном. І в цьому велика заслуга директора школи Шталь М.М. ця розумна жінка приклала чи мало зусиль для того щоб Миколаївські діти могли навчатися в теплі і затишку. Мінялись керівники в місцевому колгоспі ім.. «Щорса», не всім було до вподоби витрачати гроші на будівництво школи. Слово «колгосп» кануло в безсмертя, в селі розпаювали землю. Але більшість селян, не взмозі обробляти її самими, здали її в оренду новим українцям. Такою була політична і економічна ситуація на початку історії нашої нової школи. Колектив в кількості 15 чоловік: Яковлева О.В., Іванченко А.М., Чапча С.В., Гавриленко Т.І.,Гереш В.М., Меркушева Т.О., Іванова Т.Г., Щукіна Г.М., Борисенко Т.В., Фірсова В.І., Катаєв С.В. – разом зі своїм незмінним керівником поставили за мету: «Особливість – це найвища цінність». Неважко ламати старі пріоритети, довго створювати нові. Нове приміщення ми обживаємо вже 10 років. В основу національного виховання педагоги поклали формування в підростаючого покоління культуру рідного дому, села, предків, виховання усвідомлення належності особливості до свого народу, нації, патріотизму, формування історичної пам’яті, громадянської позиції, формування соціальної активності, поваги до таких цінностей, як свобода, рівність, справедливість.

Удосконалився навчальний план школи. Сьогодні кожна школа, виконуючи ін варіативну частину має право доповнити її своєю варіативною. Перейшли з вивчення німецької мови – до англійської. А сьогодні починаємо її вивчати з 2 класу.

Ввели 12 бальну систему оцінювання. А з прийняттям Національної доктрини розвитку освіти України у ХХІ столітті замахнулись на профільне навчання. Особистість треба готувати до життя . Кожну – окремо, відповідно до її природних задатків. Кінець ХХ століття підірвав авторитет вчителя. З наставника, керівника, інколи, навіть ідеалу, він перетворився в передавача навчальної інформації. Знизилось матеріальне становище, як і цілому по Україні. Протягом 10 років випущено 83 випускника. З них 25 чоловік здобули вищу освіту. Є серед них вчителі: Козюра Л.М., Забуга О.В., Степа М.О., Забуга В.В.. Працівники медичних закладів: Лисогор В.М., Черненко Л.С., працівники сільського господарства: Мурашка В.М., Яковлева Л.Ю.
Наверх